Однак при об'єктивній оцінці навчань цих двох титанів медичної науки виявляється, що вони мають більше схожості, ніж відмінностей.

З нашою думкою з цього приводу збігається позиція відомого фізіолога Г.К. Уеллса, викладена ним у книзі «Павлов і Фройд» (1959). Сорок років тому Г. Уеллс провів ретельний аналіз навчань І.П. Павлова і З. Фрейда про природу психічного, описав умови їх виникнення, їх філософські витоки, історію їх розвитку та значення для світової науки.

Вчення І.П. Павлова Г.К. Уеллс розглядав як цілісну фізіологічну концепцію про вищої нервової діяльності людини і порівнював його положення з концепцією З. Фрейда.

На думку Г.К. Уеллса, І.П. Павлов, створивши фізіологію головного мозку, вивів природознавство з глухого кута, відкривши природу психічного. При дослідженні психічних явищ він виходив з поняття рефлексу як основної форми зв'язку організму з навколишнім середовищем. І.П. Павлов довів, на думку Г.К. Уеллса, що психічна діяльність є разом з тим і вища нервова діяльність.

Відкриття умовного рефлексу І.П. Павловим було торжеством природничо-наукового методу дослідження, новим вищим етапом його розвитку. Своїми дослідженнями І.П. Павлов встановив невіддільність психічних явищ від вищої нервової діяльності. Усі психічні явища - це рефлекторна діяльність головного мозку, це аналітико-синтетичне відображення впливу зовнішнього світу на мозок, впливу, що виникає в процесі пізнання, діяльності людини, його практики. Всі наші думки і уявлення безперервно управляються дійсністю, яка і є їх єдиним джерелом.

Вчення І.П. Павлова про сигнальні системи, на думку Г.К. Уеллса, заповнила прогалину в наших знаннях про стадії розвитку людини.

Воно показало, що всі народи незалежно від стадії розвитку володіють двома сигнальними системами.